IСТОРIЯ СТАРОДАВНЬОГО СВIТУ

За матерiалами Нефедова С. А. "Iсторiя давнього свiту"

I. Доба мисливцiв

МIЛЬЙОН РОКIВ ДО НАШОI ЕРИ

Африканське сонце сяяло над саванною, над зеленоi околицею джунглiв i пiщаними вiдрогами Олдурвайськоi ущелини. Подекуди виднiлися череди антилоп i жирафiв; поволi бродили гiгантськi носороги, якi не боялися навiть хазяiв савани - саблезубих тигрiв i печерних левiв.

Саме в саванах i джунглях Схiдноi Африки, мешкали предки людей, мавпи-австралопiтеки, якi вмiли однаково спритно лазити по деревах i пересуватися на двох ногах по землi.

Вони були низькорослi, коренастi, оброслi шерстю, з темною шкiрою i потужними щелепами. Вони володiли страшною для iнших звiрiв зброею - дубиною; удар затиснутоi у довгiй руцi дубини був подiбним удару левовоi лапи. Вже потiм з'явилися спис i вогонь, що подарували iм панування над саваною.

Розмахуючи списами i факелами, зграя заганяла ошаленiлих вiд жаху антилоп до урвища - туди, де, пiд кручею стояли найдосвiдченiшi мисливцi, якi добивали скалiчених тварин. Потiм на мiсцi побоiща розводили вогнище, смажили на вогнi цiлi тушi i рвали руками гаряче м'ясо. Наситившись, ховалися у печерi i дрiмали до наступного дня, наступного мисливства.

Так тривало з року в рiк, зi столiття в столiття. Мiнявся клiмат, з пiвночi наступали льодовики, мiнялася навколишня природа, мiнялися й самi мавпи; iхнi руки стали коротшими, щелепи зменшилися, а голова збiльшилася у розмiрах.

Австралопiтекiв змiнили пiтекантропи, а пiтекантропiв - неандертальцi, але анi тi, анi iншi не були схожими на людей.

Вони були кремезними i дуже сильними, зi скошеними щелепами i величезним валиком, що нависав над очами. Вони залишалися мавпами - хоча цi мавпи i навчилися одягатися у шкури.

СОРОК ТИСЯЧ РОКIВ ДО НАШОI ЕРИ

Так само сiяло над саваною сонце, зеленiли дерева i поблискували вершини гiр на горизонтi. Так само рухався рiвниною ланцюг загонщикiв; але у цьому ланцюзi тепер йшли не мавпи, а люди. У них були тi ж кам'янi сокири i списи, але вони зовсiм не походили на мавп, вони були високими, стрункими та вмiли говорити. Певно трапилося якесь диво, незрозумiла випадкова мутацiя, що призвела до появи черева мавпи з'явилася перша людина.

Якийсь час люди i неандертальцi мешкали поруч i, можливо, навiть грiлися бiля одного вогнища. Але потiм нестаток iжi породив мiж людьми i неандертальцями вiйну не на життя, а на смерть. Роди людей, що швидко розмножувалися розселялися зi своеi прабатькiвщини на новi землi i всюди зiштовхувались з неандертальцями - хазяями цих мiсць.

Перемагаючи останнiх, або проганяючи iх у лiси i гори, новi генерацii йшли далi на пiвдень, захiд, схiд, вони потребували нових i нових земель. Через десять тисяч рокiв з неандертальцями було покiнчено; людина завоювала свою планету. Лише деякi схiднi народи, австралiйцi i айни, зберегли невелику домiшку неандертальськоi кровi - результат змiшування переможених i переможцiв.

Настала епоха панування людини; савани, степи i тундри були подiленi мiж мисливськими родами. Просуваючись далi на пiвнiч, люди перейшли покритi льодами протоки i опинилися в Америцi; вони заселили величезний новий материк, на який не ступала нога iхнiх предкiв-мавп. Навiть найсильнiшi тварини - мамонти та носороги - були не в змозi чинити опiр новим властителям свiту: iх заганяли до урвища так само, як антилоп. Незграбнi мамонти були винищенi до останнього; разом з ними загинули мастодонти, американськi конi, верблюди, лiнивцi, мускуснi бики, пекарi й десятки iнших видiв тварин.

Люди убивали тварин, щоб насититися, щоб вижити. У пошуках iжi вони - так само, як iхнi предки-мавпи, - збирали iстивнi рослини i викопували бульби палкою-копалкою. Потiм вони навчилися ловити рибу, випалювати човни-довбанки i використовувати сiтки.

П'ятнадцять тисяч рокiв тому вони винайшли лук, що дозволяв полювати на птахiв i дрiбних звiрiв. Цi вiдкриття давали тимчасове полегшення, голод вiдступав, але пiсля цього населення збiльшувалося - i голод повертався.

В кiнцi кiнцiв, знищивши десятки видiв тварин, люди повернулися проти самих себе: мисливськi групи стали заганяти одна одну до урвища точно так, як це колись робили мавпи. Поруч з акуратно розколотими i висмоктаними кiстками мамонта археологам стали влучати настiльки ж ретельно висмоктанi кiстки людей. Людина була частиною природи - i природа диктувала йому своi жорстокi закони.


РIД

Проте у ходi боротьби з тваринами i собi подiбними древня людина зрозумiла, що самому набагато важче здобути iжу анiж гуртом. Так поступово приходило розумiння необхiдностi жити разом, як жиди разом стада антилоп, жирафiв, левiв...

Рiвнiсть i братерство, ще не зовсiм забутi нами лозунги, були першими звичаями мисливцiв всiх часiв. Мисливець не мiг жити один: джерелом життя людей Кам'яного Столiття була колективне загiнне мисливство. Одинак був приречений на смерть i, борючись за життя, люди згуртовувалися тiснiше i тiснiше.

Рiд - так називалося та велика юрба. Усi чоловiки роду вважалися братами, i це братерство не залежало вiд обставин народження. Брати разом полювали, iли i спали. Iхня еднiсть доходила до самозречення: скiфськi брати клялись, що у випадку необхiдностi помруть один за iншого.

Еднiсть не залишала мiсця для себелюбства i лукавства; прямота, чеснiсть, вiдкритiсть були необхiдними якостями мисливця. "Бог створив цих простих людей без порокiв i хитростi", - писав iспанський епископ Лас Касас про американських iндiанцiв.

Хитрiсть i обман породжували недовiру i незгоду, а найменшi розбiжностi перед лицем навколишнiх небезпек могли призвести до загибелi.

Люди Кам'яного Столiття не знали, що таке багатство i влада. Родовичi були рiвнi мiж собою i разом вирiшували своi справи. Виборним вождям нiде було виявити себе, тому що не було анi мiжусобиць, анi смут, не було тих, кого вони повиннi були б судити i карати. Найтяжчим покаранням вважалося публiчне осмiювання винного - i цього було цiлком достатньо, щоб вiн виправився або помер вiд сорому.

Еднiсть i згуртованiсть цiнувалися понад усе, нiщо не повинно було роз'еднувати чоловiкiв роду: анi чвари, анi частка здобичi, анi суперництво через жiнок. Шлюб формально iснував: кожний чоловiк повинен був привести в рiд жiнку, що вважалася його дружиною - першою дружиною. Але у кожного чоловiка були також друга, третя, четверта дружини - дружини братiв i побратимiв. Алеути називали дружину брата "аягань" ("моя дружина") або "аягатанах" ("заступниця дружини"). Чоловiки часто обмiнювалися дружинами i дiтьми - майже половина дiтей ескiмосiв, якi жали поблизу затоки Рiпалс, виховувалися у чужих сiм'ях. Друзi навiть формально мали загальних дружин, братерство чоловiкiв завжди виливалося у спiльнiсть дружин. Навiть зараз в окремих азiатських краiнах ще не забутий старовинний звичай надання жiнки гостюю.

Постiйний обмiн жiнками, дiтьми, iжею доповнювався обмiном подарунками: кам'яними ножами, бумерангами, поясами з людського волосся. Рiд був единий i все надбання його було загальним, це особливо виявлялося пiд час родових свят. Спiльне пригощення, молитви загальному предку, екстатичнi танцi i безладне кохання символiзували еднiсть роду. Рiд був уособленням едностi, i тiльки еднiсть могла врятувати людей в годину iспитiв, еднiсть, витривалiсть i терпiння. Це було головне, тому що саме цi якостi були потрiбнi на полюваннi або в бою.


ЖИТТЯ РОДУ

Чоловiки були господарями у життi, тому що вони годували рiд - вiд iхньоi мисливськоi удачi залежало життя кожного. Жiнки лише зрiдка пбрали участь у великих полюваннях, основним iхнiм заняттям були збирання i вигодовування дiтей.

Чоловiки гинули на полюваннях i в вiйнах - тому жiнки повиннi були народжувати щороку, i найбiльш плодовитi жiнки користувалися найбiльшою повагою у чоловiкiв. Дiтей було дуже багато, але виховували далеко не всiх: чисельнiсть роду обмежувалася розмiрами його угiдь.

Дiти наражалися на жорстокий природний i штучний вiдбiр, i чим бiльше народжувалося дiтей, тим бiльш витривалими i сильними були тi, хто доживав до повнолiття.

Вiдбiр починався з моменту народження: ще донедавна iндiанцi купали своiх новонароджених взимку в холоднiй водi. Iнколи у першi днi iх не годували i не одягали, часто дiти ходили голими до 10-12 рокiв. Вiдбiр хлопцiв завершувався жорстокими iнiцiацiями (перевiрками на зрiлiсть), i австралiйцi щиро пояснювали цi обряди бажанням зменшити населення.

Вiдбiр дiвчат проводився менш суворо: вони призначалися для обмiну i рано чи пiзно йшли вiд своiх батькiв. Оскiльки iх народжувалася значно бiльше, нiж вимагалася для обмiну, та бiльшiсть новонароджених дiвчаток вiдразу ж убивали. Дiвчаток, якi занедужали, алеути убивали аж до шестирiчного вiку.

З часом дiвчинка ставала дiвчиною, а потiм - дружиною. Австралiйськi мисливцi цiлковито розпоряджалися своiми дружинами, могли позичати iх iншим чоловiкам, обмiнювати на iнших жiнок або на речi. Чоловiк мiг залишити дружину, не даючи з цього приводу жодних пояснень. Але разом з тим чоловiк повинен був пiклуватися про свою дружину i захищати ii, якщо ж вiн вiдмовлявся це робити, то за жiнку вступалися родовичi.

Вдови i старi знаходилися на утриманнi роду, що поважав iхнiй життевий досвiд. Чоловiки звичайно не доживали до старостi, i хранителями переказiв i мiстичних таемниць, колдунами i шаманами часто були жiнки. Жiнки знаходилися у якомусь незбагненному для чоловiкiв зв'язку з природою, своiми чарами старi жiнки викликали живильний дощ i спонукали тварин плодитися. Стара ворожка могла дати добру пораду, вилiкувати вiд хвороби, але могла й заворожити, наслати порчу, варто iй тiльки заволодiти волосиною або нiгтем жертви.

Але ритуали мисливського культу звичайно виконували шамани-чоловiки. Вони малювали на землi контури звiрiв i, виспiвуючи закляття, метали в них списи. Iнколи мисливцi розiгрували цiлi вистави у шкiрах тварин з танцями i пiснями.

На стiнах печер вони малювали вражених списами коней i бiзонiв, цi малюнки утворювали цiлi галереi, як у знаменитiй галереi у печерi Монтеспан. Люди молилися невiдомому богу удачi, молилися несамовито, випрошуючи для себе здобич i життя.

На ранок вони виходили на полювання, однаково високi i сильнi, схожi на американських iндiанцiв, хазяiв прерiй. Поруч з мисливцями бiгли напiвдикi собаки - iхнi друзi i помiчники, що теж знали толк у загiнному полюваннi. П'ятнадцять тисяч рокiв тому людина уклала союз з собакою-вовком, i вони стали полювати разом, допомагаючи один одному.

Люди i вовки володiли однаковими якостями хижакiв: швидкiстю i витривалiстю, зiркими очима, тонким слухом i чутливим нюхом. Вони однаково навчилися переховуватися у засiдках, вистежувати, вбивати... В'етнамськi тахтай вважали вовкiв своiми молодшими братами, а арii, якi жили у Великому Степу, називали себе Народом Вовка. I недарма образ Давньоi Людини, що зберiгся в глибинах нашоi пам'ятi - це фiгура одягнутого у шкiри мисливця, що стоiть поруч з собакою-вовком. Цей образ панував над свiтом, доки знову не прийшла епоха чудес. У дев'ятому тисячолiттi до нашоi ери настав час перемiн - таких, яких ще не траплялося пережити людинi i ii предкам...

(За матерiалами Нефедова С. А. "Iсторiя давнього свiту")