Мама. Пама. Мапа. Папа.

Папа.
Кричит мальчишка вслед уходящему поезду, который увозит его отца,
и может быть,
навсегда.
«Я больше не буду плакать». Он утирает лицо маминой юбкой и в правой ручке сжимает до боли маленький камушек, который не выдерживает сильных объятий его руки и рассыпается на мелкие крошки. На крошки слетаются птицы. Еще птицы. Еще много птиц. Они жадно собирают крошки и перешептываются на птичьем языке.
Чудо – говорит мама.
Мапа-Пама – говорит мальчик. Он утирает лицо маминой юбкой, не замечая, как его правая рука становиться  крылом,  а  через несколько секунд он ощущает легкость в движениях. 
Ужас – говорит мама.
Летим – говорит мальчик. Мама делает взмах руками, которые внезапно уже крылья, и они улетают вместе за поездом, который увозит его отца, и может быть, навсегда.

****
Такие пропасти между людьми,
что не хочется дальше,
что не можется дальше
прилипать подошвами к раскаленному асфальту,
улыбаться плакатной лексике
и оплакивать ушедшие поезда.
Такие пропасти между людьми,
что не хочется ближе,
что не можется ближе
подойти
как тот, у которого сети тонки
к тому, у которого овцы целы.
Такие пропасти между людьми,

что мне не докричаться,
а тебе не услышать
такие
пропасти

****

Бороться за то, чтобы быть рядом
с ветряными мельницами собственной души.
Бороться и надевать левый носок на правую пятку,
на которую левый ботинок –
частичное несовпадение.
Да и какая, к черту, разница,
если валит снег
и валят эмигранты из страны, в которой нет эмигрантов.
Если валит снег и закрыты ставни избушки на краю света,
за которым край света.
Если на все вопросы заранее ложны все ответы,
и убеждаешь себя, что все просто, там, где все сложно.
И не сдохнуть бы от следующего вздоха-выдоха.
Жизнь летит, жизнь увлекает, жизнь дергает
за веревочки веревочных кукол:
уйти-прийти,  зайти-выйти.
Выть волком и грызть ногти
от того, что что-то грызет изнутри.
Ставить запятые после точек,
потому что страшно,
когда конец
и даже этого стихотворения.
А еще -  с детства:
масло, намазанное на хлеб или
хлеб, намазанный маслом.
Всегда ли перестановка тождественна сумме?
И спелые яблоки, падающие с деревьев,
и деревья, падающие с яблоками,
и грядки и бабочки,
и бабочки и грядки,
и навсегда - ветряные мельницы.

***
иногда мне хочется
сесть в такси с неизвестным водителем и
ехать
ехать
ехать
ехать
ехать
ехать
мимо проносятся бесчисленные огни
ничейное одиночество домов деревья машины
твое лицо лица многих других
а я все
еду
еду
еду
еду
еду
мимо пролетают эпохи люди события даты
пережитые когда-то чувства и
снег снег снег
а дорога ведет все дальше
безконечно
дальше
ехать
ехать
ехать
ехать
ехать
ехать
ехать
и мне страшно спросить себя, а куда?

***
Боже, я давала тебе сотни тисяч и тысячи имен,
а настоящего не знаю.
Юла времени или время Юлы –
все стирает черная дыра сознания.
Не ты, ни я не спокойны этой ночью.
Я впустила тебя в свое серце,
но мне не стало теплее.
Луна, цвета недоспевшего яблока
и яблуко, что всему виной.
И сотни тисяч дорог перед одной встречей.
И сотни тисяч слов перед одним истинным.
Я сегодня назову тебя Никто
и буду тем слепым Циклопом,
что глуп своей правотой.

***
музика життя життя музики звуки не народжуються якщо розслаблені струни звучи о радість мого життя шлях і тихий чоловік з клунком шлях і сині ліси і червоні хмари ми усі йдемо до тебе дзинь як дзень розбитого келиха або зроненої гілки або весняного снігу  музика народжується у дорозі дорога є музикою музика звучить в усьому люди це музика звучіть
світ слухає
звучіть як церковні дзвони як тихий дощ як розбите скло як шумне місто як неходжені дороги як посвіст вітру як подих лісу як шепіт трави звучіть кожною клітиною свого життя музика народжує музику звучіть коли прокидаєтесь коли засинаєте звучіть як дихаєте забувайте своє ім’я і кожного разу звучіть коли вас впізнають
дзинь-дзень-дзінь-ділінь
розчиняйтеся у кожному звукові дня ви барабан? скрипка? гітара? контрабас? бас тенор соло оберіть собі будь-який інструмент нехай він оселиться в вас і звучіть бо люди-оркестри оркестри-люди
відчуйте порух диригента

***
Великий майстер
гончарного мистецтва,
Певно, відчуває Бога
у ту мить, коли ліпить
глечики й кухлі, яндоли й куманці,
тарілочки й чашки
на гончарному крузі.
Але різниця в тому,
що, коли трапляється тверда глина
або підводить рука,
він бере інший шматок
і починає спочатку.
Без сліз, без жалю, без панахид.
Лише з деяким відчуттям
власної недосконалості,
і якоюсь впевненістю,
що на все у світі є воля Божа.

***
Я знаю, не треба про вічне.
Ніч вибиває шалений ритм у тамтами
і у Всесвіту паморочиться голова.
Я знаю, не треба про вічне.
Чорні жінки годують дітей
чорним молоком.
Я знаю, не треба про вічне.
Бо коли ти підеш,
залишаться порожні постріли
самотнього мисливця,
що вічно полює на зайця!
один
два
три
чотири
п’ять

Я знаю, не треба про вічне!

***
Замислившись над тим, звідки ми,
я вступила в калюжу,
яка хотіла проковтнути мій чобіт.
Калюжа – чобіт – я – який тут може бути зв'язок?

Хіба що калюжі іноді виблискують зірками…

Замислившись над тим, хто така калюжа,
я вступила в себе…

***
дівчинка дорослішала
ляльки по ночах плакали
а потім ляльки почали дорослішати із нею
дівчинка по ночах плакала

і був Всесвітній потоп
дівчинка зібрала усіх своїх ляльок
посадила їх у нещодавно куплену ванну джакузі
і вони попливли
( хто не здогадався
дівчинка – новоявлений Ной:
жіноча версія)

Приставши до берега
Кени (чоловіки Барбі) стали справжніми ляльковими чоловіками
а Барбі (жінки Кенів) – справжніми ляльковими жінками
і була нова генерація лялькових людей
а дівчинка прожила свої 400 із чимось років
потім її заспиртували
і показували нащадкам

***

І.
І снилося мені:
йду по великій воді,
якій немає кінця і краю.
Роздивляюся під собою риб,
що байдуже ковтають воду.
А наді мною – такі ж самі – сині, повітряні…
І так легко, просто, вічно.

ІІ.
Дивакуватий старий шукав вихід у стіні в метро.

• Дівча, а де тут двері?

Розгубилася..
А в нього очі, як дві сині рибини.
Хотіла спитати: Діду, а чом у вас очі?..

• Бо я вже… – і раптом зник.
• А я скрикнула: розбудіть мене.

Вранці дивлюсь у дзеркало,
а там – дві темні рибини.

***
Дерева оживають
на дивних полотнах моєї бабусі.
І здається, що ти у дивнім саду.
І здається, що до тебе озиваються
голоси, голоси, голоси…
І у тому стоголоссі ти відчуваєш
біль, біль, біль
шаленим спалахом у крові,
що пришвидшує свій біг,
наче літак, який – вниз.

Дерева простягають до тебе віти,
дерева промовляють різними мовами.
І здається, що їх безбарвна кров стає
сіллю для мудреців,
хлібом для подорожніх,
водою для спраглих,
рікою для грішників.

Мамо, рятуй, бо ще мить і
я більше не зможу так..

***
Зірки розсипані небом, мов родимки тілом.
Довгий караван сунеться чумацьким шляхом
до Чумацького шляху.
День-ніч. Ніч-день.

Хтось втомлюється і раптово
перетворюється на пустельну квітку,
або руде каміння, або сонячного зайчика, –  
у кого що на руці виведено.
Ніч-день. День-ніч.

Народжуються молочні зірки,
як діти, які змалку знають,
як приборкати вітер.
День-ніч. Ніч-день.

Жовте листя вкриває їм путь,
яку замітає біла курделиця.
Нараз усе підкорюється вічній воді
і вічному сонцю.
Іноді лунають поодинокі голоси:
«Куди ми? Навіщо?»

Ніч-день. День-ніч.

Кам’яні ідоли дивляться вдалечінь,
і в їхніх очах бачаться зелені ріки,
які втамовують жагу,
і почорнілі гори,
що тримають небо.
І чумацький шлях, що веде до
Чумацького шляху.

***
спочатку було Слово
старий рибалка задивлений у вічність
виловлює риб що говорять
виловлює слова що мовчать
виловлює тіні
які нічого не скажуть

***
Перестрибуючи через брудні калюжі,
бігла, намагаючись схопити осінь
                                                  за хвіст,
як слизьку рибину,
що б’ється в передсмертних конвульсіях.
Цікаво, чи святкують риби Різдво,
або в них ще до Різдва Христового.
Певно, взимку вони ще мовчазніші,
особливо коли не в своїй тарілці.
А може, й ми були колись рибами,
знаходили щастя в мушлях
або в чужому животі.

Та бути рибиною не так вже й погано…

Ой радуйся, Земле син Божий народився!

***

«Зрозумійте й затямте собі,
Ви, сліпців покоління,
Що, як зглушите душу живу,
Заговорить каміння».
                              І. Франко

Дощ. І світ після потопу.
Світ, де кожна людина – слово, і кожне слово – в людині.
Світ, наче Біблія, в якому говорить каміння, коли мовчать пророки.
І спитала старого мудреця дівчинка, чого усе це вартує?
І сказав мудрець: «Життя, в якому заговорять гори, і моря, і небо, і дерева.
І тільки глухонімі розумітимуть природу першоречей. І тільки глухонімі розмовлятимуть зі світом приємною йому мовою – тишею, в якій народиться нове дитя, що буде розуміти флюгера й півнів дзвіниць під сріблястою зливою, що зберігатиме червоне намисто свого роду і пам'ять про слово.
А поки на вулицях – чорні плями, а поки над містом – чорні ворони, а поки в серці – чорна туга – все залишиться таким, як є».
І сказала дівчинка: «Я чую, як служать меси в церквах за тими, хто вже там».

***

Наснилось світові, що він колихає дитину
                                                           своєї уяви.
Дитину, ще ніким не народжену.
Дитину, ще ніким не колисану…
Хтось ворожить на пелюстках ромашки.
Хтось – на кавовій гущі.
Хтось – на твоїй руці.
Якщо хочеш дізнатися, хто ти,
просто заглянь у вічі дитині.

***

Дощ, який звик
кап-кап
кап-кап.
Дівчинка, якій вперше так болить
кап-кап
кап-кап.
Кран, в якого зі вчора нежить
кап-кап
кап-кап
Пустеля Гобі
кап.

 
***
Сиджу на березі річки буття…
Яке філософське це жаб’яче кваааа!

***

Гарні, сильні жінки
звикли ховати свою беззахисність
у жіночих косметичках
між помадами, пудрами
й іншими інтимними дрібницями.
Чоловіки задивляються на них
і трошки побоюються,
адже сильна жінка – як жага екстриму.
Ніколи заздалегідь не знаєш,
чи відкриється парашут,
чи не розірветься мотузка.
Й єдиний спосіб перевірити – стрибати,
бо ми того варті.

***
«Я тебе зараз з’їм» –
подумав комар і напився чоловічої крові.
«Я тебе зараз з’їм» –
подумала жаба і проковтнула комара.
«Я тебе зараз з’їм» –
подумав француз і піймав жабу.

Сила: скажи мені, кого ти їси,
і я скажу, хто ти.

***
Немає жодної різниці
між білим та білосніжним,
якщо наші тіла й душі
випрасовані порошком Тайд.

Табуйована свідомість, що навіть не дає змоги
зрозуміти абсурдність єдності з таким життям.
Там, де нас нема, завжди є хтось інший,
хто запевняє,
що вміє розкодовувати таємні знаки,
залишені відомими суб –
культурний тиск,
як протест проти
протекції протезованих політиків.

А чи ти іноді впізнаєш себе
у манекенах за склом,
у клоунах в цирку,
у картинах Босха,
у воскових фігурах,
у заспиртованих малюках,
у консервних банках під назвою «Паштет з серця»,
ув очах жебраків,
І врешті – у власному дзеркалі!?

Проституція карається законом…

***
Наслухавшись Rammstein
та покуштувавши наостанок пива,
мій хом’ячок
заховав свої найтаємніші бажання
в найдальший куточок своєї душі
й віддав її Богові.
Той прийнявши, помилково віддав її кішці

Одна кішка іншій: «Слухай, в мені іноді такий звір прокидається!»

***

Б’ється птаха крилами у вікно-віконце.
З гілочкою миру й легкості кожному б на оселю.

Скажеш: легковажний вчинок,
піти за тобою край світа долі шукати,
як ходили наші діди парубкувати.
Скажу: вода у криниці теплішає
від твого погляду.
Скажеш: краще плети-розплітай
прядиво-зорево, як одна чекала
свого судженого-рядженого.
Скажу: вода розійшлася колами,
а твого обличчя так і не вгледіла.

А потім відкрию вікно-віконце
і полечу до сонця
з гілочкою миру й легкості
кожному на оселю.

***         
Вона допитувалась,
чи любить море?
Але він мовчав.
Вона все допитувалась,
чи сумують кораблі за капітанами?
Але він все мовчав.
І вона допитувалась,
чому у води так багато терпіння?

І в його мовчанні народжувалось море,
і пливли кораблі,
і сумували старі капітани,
і слухали шум моря у мушлях,
і переглядали пожовклі світлини,
і розповідали онукам про свої мандри…

А хвилі тихо котились,
а хвилі тихо шепотіли
Про щось своє.
Може, про погоду,
а може, чекали на вітер з моря,
а може, просто чекали.

І вона відчувала силу його води.
І вона відчувала силу його терпіння.

***
І коли б ти спитав, що наснилось мені на світанні,
Я б сказала, що бачила жінку стару і похмуру,
Я б сказала, що бачила ріки і руки дитини,
Я б сказала, що бачила те, що давно він пробачив.

І коли б ти спитав, чи пробачив він те, що буде?
Я б сказала, що сильний вітер і довго йти ще.
Я б сказала, що тихо тут і прийшли ми майже.
Я б сказала, що ніч дзвенить, як дзвонар у дзвони.

***
І прокинеться ніч, що позбавить від смутку і болю.
І прокинеться ніч, як ті стражі на варті зорі.
Як покличеш крізь сон,
то прийду, бо така мені доля:
колисати зірки і до тебе по небу іти…

***
Ти сумуєш за мною самістю порожніх поїздів.
Камо грядєши? Камо?
Світ тріщить,
як затісні джинси постарілих хіппі.
А ти все хіпуєш про вічне.
Камо?
Бо так тихо вночі,
що здається, вуха не витримають.
І так голосно вдень,
що хочеться голосити за собою...
А ти все сумуєш за мною самістю порожніх поїздів.
Людина – як голка в переплетінні колій.
Людина – як голка – кажу, а у самої тремтить голос.
Сніг замітає сліди.
Камо і т и?

****
Я б хотіла розчинитися в тобі ранішнім дощем –
ти б плакав від щастя.
І сльози твого щастя народили б річку,
і маленьке місто біля неї.
У воді купалися б діти,
і молоді дівчата пускали віночки,
які б виловлювали в сіті рибалки…
І якась темна жіноча постать
довго б видивлялась човен,
її думки перегукувалися б із криками чайок
й пливли невідомо куди.

І ця річка була б і вірою, і надією, і любов’ю.

Я б хотіла розчинитися в тобі ранішнім дощем –
і плакати від щастя з тобою.

***
Я вкрию поцілунками твоє тіло,
Як луска вкриває тіло рибини.
Я – вода. Ти – вода.
Ми вийшли з води.
Ми від народження вільні.
Я б хотіла розказати тобі про світи,
якими я блукала.
Я б хотіла розказати тобі про сніги,
що стелили мені постіль.
Я б хотіла позбутися свого тіла
і бути вільною піснею, з якої б ти починав свій день.
Знаєш, мені так складно вранці одягатися –
це природній потяг до оголеності тіла душі.
Я щодня зрікаюся себе
 і щодня знаходжу
                                  себе
                                        в тобі.
А ти питаєш, хто я насправді.?
Я – вода. Ти – вода.
Ми вийшли з води.
Ми від народження вільні.

***
Та не судилося…

Тобі – збирати яблука в саду,
Протягуючи найспіліші жінці,
Що перетворить воду у вино.

Прорісши голосом твоїм
Від п’ят до неба,
Не зможе далі йти
І камінь покладе на місці тім,
Щоб бути завжди поряд,
Жінка та.

Та то не я.

Бо не судилося.

Мені – ростити сина
І впізнавати батька по очах,
І куштувати яблука на смак,
Принесені тобою.
І проростати голосом  в тобі,
І пити з однієї чаші,
І разом зупинитись вчасно…
 
Бо не судилося.

 Фотоальбоми
1.
Побудувати дім на чотири вікна і жити.
Прокидатися, радіти-сумувати, засинати
І будувати дім на чотири вікна.

А потім раптом захворіти на другу зиму поспіль
На п’яту пору року, на те, що ніколи нікому не скажеш,
І не знати, чи ти є, а чи просто здаєшся.

2.
Усе наше життя може вміститися у двох чи трьох
 товстезних фотоальбомах.
Це ранній А.П. Чехов, або автобіографічний метод,
або насиченість власними штампами.

Ми шукаємо форм для одного й того ж змісту,
а врешті два чи три товстезні фотоальбоми.

І немає зими, і немає мене, і немає світу,
схожого на равлика, із колами безконечності під очима.

Лише негативи, так і не проявлені негативи.

Теорія віддзеркалення
1.
Іноді я нагадую собі втомленого чоловіка, що ледь уліз в останній автобус і просить:

• Передайте, будь  ласка, за проїзд!
• ….
• Передайте, будьте ласкаві!
• …
• Ви що тут глухі, чи що, я кого прошу передати?

Раптом усі прокидаються, починають сперечатися, шелестіти своїми пакунками, наче бджоли у вулику.

• Треба було гучніше казати!
• Сам глухий!

І ніколи цей знесилений чоловік  не запитає себе, а чому мене не чують?
2.
 Іноді я нагадую собі втомлену жінку, що вертається пізно додому. Поринувши вглиб своїх думок, вона раптом помічає чоловіка, що схвильовано жестикулює.
Вона мовчки бере копійки й передає далі, все ще подумки блукаючи у невідомих обріях.
І ніколи ця жінка на запитає себе, чи боляче приземлятися?
Все має зворотній бік.
3.
Мене завжди цікавило, якби оцей білий, пухнастий сніг заздалегідь знав, що перетвориться на брудні калюжі. А ще згодом  – розтане.
Чи ти здатен зберегти тепло кожної сніжинки, яку зустрів у житті?
Сьогодні я у кожному обличчі впізнавала свого кожного знайомого.
На мої привітання вони підіймали свої здивовані очі, намагаючись пригадати, хто се.
От і думаєш, чи всі ми від одного митця…
Кожної хвилини я знайомлюсь з життям.
4.
У тебе ніколи не було такого відчуття, ніби ти декілька разів розповідав ту саму історію зі свого життя людині, яка із зацікавленням слухала її, наче вперше?
Ні, це не стара склеротичка, це моя перукарка Тетяна, яка бачить мене раз на два місяці (може, рідше) й завжди питає те, що начебто мала знати.
За останні п’ять років нашого знайомства я навіть не запам’ятала її прізвище.
Тетяна – велика, тлуста жінка з пофарбованим волоссям і короткою зачіскою. Єдине, що може турбувати її зважене життя, це повідомлення про кінець світу.
У моєї Тетяни дуже гарна усмішка. Вона пробуджує життя…

5.
Багатоповерховий будинок. У декількох вікнах горить світло.
Моє підсвідоме – це ті інші – темні вікна.
Чи ти колись підсвідомо відчував, що належиш не цьому світові?
Я вірю в прибульців. Я вірю в астрологію. Я вірю в прикмети.
Я вірю в вищу силу (якою б вона не була)…
Ось неповний перелік моїх вірувань.
Але чи вірю я собі?..

***

Приходили до мене вівці,
танцювали танці, водили хороводи.
Просили випасати, не забувати, бути.
І спокій – тілом, теплом, росою, травою.

І приходила я.
Просила випасати, не забувати, бути.

Підіймала руки до неба,
а воно – хмари,
а воно – поле,
а воно – доля.
Вівці, мої вівці.