Андрей Адамович
Поэт, прозаик. Родился в 1984 году в Минске. В 2006 году окончил факультет журналистики Белорусского государственного университета. Дебютировал под псевдонимом Степан Панаев. Публиковался в журнале "Дзеяслоу", еженедельнике "Наша нiва".

стихи в переводе Кирилла Дубовского

ГАБРЫЕЛЬ ГАРСІЯ МАРКЕС

Праз усю гэтую восень я буду сьніць, што
дождж падацьме
дзевяноста адзін дзень без перапынку,
а я – беспрытульнае калумбійскае дзяўчо,
якому няма дзе ад яго схавацца.

Таму начамі я буду прытуляцца да цябе і
дрыжаць.

А напрыканцы верасьня, блукаючы
завулкамі, я знайду
Вялікі трохпавярховы, пакінуты
гаспадарамі дом.

Праз кастрычнік я буду ўздымацца
прыступкамі ўсё вышэй,
Уцякаючы ад вады, што падацьме з неба.

А ў сярэдзіне лістапада ўбачу, што ў
падстрэшшы ляжыць
на белым ложку Габрыель Гарсія Маркес.

Хворы на рак Габрыель Гарсія Маркес.

Ён захрыпіць, паглядзіць на мае аголеныя
грудзі.

А ты расштурхаеш мяне ўначы і запытаеш:
– Чаму ты так страшна хрыпіш
і дыктуеш нешта па-гішпанску?

– Не хвалюйся, каханая, – адкажу табе, –
Гэта ня я. Гэта невылечна хворы на рак
Габрыель Гарсія Маркес.

 

 

ГАБРИЭЛЬ ГАРСИЯ МАРКЕС

Всю эту осень мне будет сниться, как
падает дождь
девяносто один день без остановки,
а я – бездомная колумбийская девчонка,
которой негде от него укрыться.

Потому ночами я буду прижиматься к тебе и
дрожать.

А в конце сентября, скитаясь по
переулкам, я найду
Большой, трехэтажный, покинутый
хозяевами дом.

В октябре я буду подниматься по
ступеням все выше
Спасаясь от воды, что падает с неба.

А в середине ноября увижу, что на
чердаке лежит
в белой койке Габриэль Гарсия Маркес.

Больной раком Габриэль Гарсия Маркес.

Он захрипит, посмотрит на мою обнаженную
грудь.

А ты растолкаешь меня среди ночи и спросишь
— Почему ты так страшно хрипишь,
и диктуешь что-то на испанском?

Не волнуйся, любимая, отвечу тебе,
Это не я. Это безнадежно больной раком,
Габриэль Гарсия Маркес

ІТАЛІЙЦЫ

Італійцы набываюць кватэры на Карла
Маркса.
Фарбуюць сьцены ў белы колер.
Улетку – выстаўляюць на падваконьні
вазоны з кветкамі.
Узімку – садзяць на іх сваіх высачэзных
каханак.

І калі якая прасядзіць усю зіму,
яны дораць ёй пярсьцёнак з дыяментам.
І калі якая прасядзіць усю зіму,
яны вязуць яе ў Італію адпачыць на моры..
І калі якая прасядзіць усю зіму,
яны вязуць яе ў Італію знаёміцца з мамаю.
І калі якая прасядзіць усю зіму, яны бяруць
з ёй шлюб.

А ўлетку Італійцы сядаюць у свае машыны
і едуць дарогамі Беларусі.
Бясконцымі, як стужка Мёбіуса.
І нідзе яны ня бачаць белага колеру.
Толькі залатое жыта, толькі зялёная бульба
і толькі шэрыя помнікі Леніну.

Вось такую гісторыю распавёў мне
будаўнік,
які фарбаваў сьцены ў маім пакоі.

Ён хацеў пафарбаваць іх белым.
Таму і расказаў мне пра італійцаў.

І тады я паехаў на Карла Маркса,
і сапраўды ўбачыў у вокнах вазоны і сьпіны
каханак.

А некаторыя італійцы выявіліся геямі,
або ў іх разьвітае эстэтычным пачуцьцё.

У іхніх вокнах не было нічога
акрамя хваляў хвалюючае цемры.

Якія нагадвалі плынь Дора Белтэі,
ракі, што я ніколі ня бачыў.

А калі на вуліцу Карла Маркса пачалі
падаць прыцемкі,
Італійцы зацягнулі свае пранізлівыя,
як Лібанскі вецер, песьні.

І толькі па рытму гэтых песьняў
Можна было здагадацца,
што італійцы часта-чатста падскокваюць ля
вокнаў,
Каб пабачыць у доме насупраць
супляменьніка,
закрычаць “Viva, Italia!”

Але бачаць іх толькі птушкі,
што лятуць высока над горадам,
Нясуць у дзюбах кавалачкі душы і цела,
тых, якія замерзлі ўзімку.

Лятуць кудысьці сабе да Італіі,
дзе, кажуць, усе сьцены белыя.

 

 

ИТАЛЬЯНЦЫ

Итальянцы покупают квартиры на Карла
Маркса.
Окрашивают стены в белый цвет.
Летом — выставляют на подоконники
вазоны с цветами.
Зимой — сажают на них своих высоченных
любовниц.

И той, которая просидит всю зиму,
они дарят перстень с бриллиантом.
И ту, которая просидит всю зиму,
они везут в Италию отдохнуть на море.
И ту, которая просидит всю зиму,
они везут в Италию знакомиться с мамой.
И ту, которая просидит всю зиму, они берут
замуж.

А летом Итальянцы садятся в свои машины
и едут дорогами Беларуси.
Бесконечными, как лента Мёбиуса.
И нигде они не видят белого цвета.
Только золотая рожь, только зеленый картофель
и только серые памятники Ленину.

Вот такую историю рассказал мне
строитель,
который красил стены в моей комнате.

Он хотел покрасить их в белый.
Потому и рассказал мне про итальянцев.

И тогда я поехал на Карла Маркса,
и в самом деле увидел в окнах вазоны и спины
любовниц.

А некоторые итальянцы оказались геями,
или у них развитое эстетическое чувство.

В их окнах не было ничего
кроме волн волнующей темноты.

Которые напоминали течение Дора Балтии,
Реки, которой я никогда не видел.

А когда на улицу Карла Маркса начали
опускаться сумерки,
Итальянцы затянули свои пронзитильные,
как Ливанский ветер, песни.

И только по ритму этих песен
Можно было догадаться,
Что итальянцы часто-часто подскакивают у
окон,
Чтоб увидеть в доме напротив
соплеменника,
закричать “Viva, Italia!”

Но видят их только птицы,
Что летят высоко над городом,
Несут в клювах кусочки души и тела,
тех, кто замерзли зимой.

Летят куда-то себе в Италию,
где, говорят, все стены белые.

ЗАЎСЁДЫ ТВОЙ, МАЛЕНЬКІ ХУАН
ПАБЛА


Гэтым летам я ўвесь час сьніў,
нібыта я сын Пабла Эскабара,
і клічуць мяне Хуан Пабла.

І мы з бацькам плывем на гігантскім белым
левіафане
Кудысьці праз Акіян.

Дый раптам ён хапаецца за сэрца і валіцца ў
хвалі –
Амерыканская куля.

І так мы плылі кожную ноч у абяцаную нам
краіну.

А зранку на маіх вуснах усё яшчэ быў
прысмак
Салёнай Атлантыкі.

Калі Пабла Эскабар, крывавы забойца,
мой бацька быў малады,
Дык краў на могілках камяні, зьбіваў з іх
надпісы і прадаваў.

Пабла Эскабар пайшоў нашмат далей
ад стваральнікаў палімпсестаў.

Бо ён нічога не хацеў пісаць на гэтых
камянях.
І меней за ўсё ён хацеў напісаць там:
“Пабла Эскабар”.

Вось чаму я ня мог кожную ноч ня сьніць
яго,
які забіў бы мяне толькі для таго,
каб прадаць маім сваякам пліту на магілу.

Праз усё лета я думаў пра тое, што сьніш
ты.

А сёньня раптам зразумеў, што ты сьніла,
Нібы ты вялікі белы левіафан,
Які вязе на сваёй шырокай сьпіне двух
хлопчыкаў.
У прымроеную краіну.

І гэта добра, што я нарэшце зразумеў,
Што ты вязеш толькі мяне, куды б я ня
плыў.

Сёньня скончылася лета,
А я раптам узгадаў, што мы ўжо два гады
разам.

І ты вязеш мяне на сваёй шырокай сьпіне
Праз Акіян.

І салёны прысмак на маіх вуснах –
гэта прысмак восені,
ў якую мы ўплываем разам
вялікі левіяфан і маленькі Хуан Пабла.

 

ВСЕГДА ТВОЙ, МАЛЕНЬКИЙ ХУАН
ПАБЛО

Этим летом все время снилось,
будто я сын Пабло Эскабара,
и зовут меня Хуан Пабло.

И мы с папой плывем на огромном белом
левиафане
Куда-то через Океан.

И вдруг он хватается за сердце и падает в
воду —
Американская пуля.

И так мы плыли каждую ночь в обещанную нам
страну.

А утром на моих губах все еще был
привкус
Соленой Атлантики.

Когда Пабло Эскабар, кровавый убийца,
мой папа был молодым,
Он крал на кладбище плиты, сбивал с них
надписи и продавал.

Пабло Эскабар ушел гораздо дальше,
от создателей палимпсестов.

Ведь он ничего не хотел писать на этих
плитах.
И меньше всего он хотел написать там:
«Пабло Эскабар».

Вот почему я не мог каждую ночь не видеть
его,
который убил бы меня только для того,
чтоб продать моим родным плиту на могилу.

Все лето я думал о том, что снится
тебе.

А сегодня вдруг понял, что это было.
Как-будто ты огромный белый левиафан,
Который везет на своей широкой спине двух
мальчиков
В пригрезившуюся страну.

И это хорошо, что я наконец понял,
Что ты везешь только меня, куда б я не
плыл.

Сегодня кончилось лето,
А я вдруг вспомнил, что мы уже два года
вместе.

И ты везешь меня на своей широкой спине
Через Океан.

И соленый привкус на моих губах —
Это привкус осени,
в которую мы вплываем вместе
огромный левиафан и маленький Хуан Пабло.

 

стихи в переводе Павла Антипова

 ***** Калі паміраюць паэты, вірусы на іх кампутарах яшчэ нейкі час намагаюцца знішчыць doc і txt файлы.

 
АЙЦЕЦ ПІЁ ДУМАЕ ПРА СПА

Каханне – глухі кажан, што вясіць на тваім сэрцы,
Таму, калі на зямлю прыходзіць, напрыклад, ноч
Ці, зноў напрыклад, вясна, ці, дзеля смеху, мядвед,
Кажан прачынаецца і шукае, за што б ухапіцца зубамі.
І ён знаходзіць страўнік, і ён знаходзіць храбціну,
І жарэ, і кроў, і сліна павуцінкамі д’ябла сцякаюць долу.

І калі на двары, напрыклад, зіма, ці, для нечаканасці,
Дровы ляжаць пры адрыне. Ты ідзеш па іх, каб натапіць печ,
Або выходзіш да студні, каб паглядзець на зоры,
Што адлюстроўваюцца на паверхні вады.
Там, дзе ты прайшоў, застаюцца кропелькі крыві,
Да іх злятаюцца побожныя бабкі
Начале са святым айцом братам-стыгматыкам Піё.

Ён маўчыць і паказвае старым свае рукі,
Яны кленчаць і чытаюць з паслання да Агеданійцаў.

А гэта так проста-проста: залезь у падстрэшша
І выпусці свайго кажана праз акенца ў неба.
Смейся, як б’ецца ён у адрыну,
Як б’ецца ён у студню, у ігрушу.
Як святы айцец брат-стыгматык Піё
Засоўвае яго ў стыгмат.

Так, што адно крыло кажана застаецца з левага
Боку далоні, а другое – з правага.
І стыгматык уздымае руку, нібы дзеўка з
Жыдоўскага гораду, і ляціць над дамамі.

Усё. Запальвай цыгарэту глядзі:
Піё ляціць, і стужкі дыму з комінаў
Кладуцца як буньюэлева лязо на месяц.
Белы тынк на дамох зліваецца са снегам.
Плоты з лазы. Ціха. Румынія сорак трэці,
Дыверсанты ідуць па сцяжынцы –
Вось і ўсё, што ты зможаш прыдумаць
Сочачы Піё ў небе.

Але ты і сам хочаш, як стыгматык-брат Піё.
Трывай. Яшчэ колькі год
Кажан прагрызе ў тваёй спіне дзьве дзіркі,
Прасуне ў іх крылы.

І ты, як злы анёл, паляціш над зямлёю.
Са здрадай на правым і юрам на левым крыле.

А бабкі будуць даваць інтэрв’ю на тэлебачанні.
Шэсць апорных словаў: ДУХОЎНАСЦЬ, АДРАДЖЭННЕ,
КЛОПАТ ДЗЯРЖАВЫ, РУШНІК, МЯСЦОВЫ.

А Піё? А ён толькі нацягне капялюш да самага носа,
Уздыхне і паляціць без уселякіх крылаў.
Адной моцаю духа.

І на пытанне журналіста “Чаму?”
Адна кабета пачне адказваць:
– Бо паняверка…
Другая ўдакладніць:
– Пані Верка – гэтя Я!

 

***** Когда умирают поэты, вирусы на их компьютерах ещё какое-то время пытаются уничтожить doc и txt файлы.

 ОТЕЦ ПИО ДУМАЕТ О ПВО

Любовь ? глухой нетопырь, что висит на твоём сердце
Поэтому, когда на землю приходит, к примеру, ночь
Или, опять к примеру, весна, или, смеха ради, медвед,
Нетопырь просыпается и ищет, во что бы вцепиться зубами.
И он находит желудок, и он находит позвоночник,
И начинает есть, и кровь, и слюни паутинками дьявола стекают вниз.

И когда на улице, например, зима, или, как вариант,
Дрова лежат у сарая. Ты идёшь за ними, чтобы истопить печь,
Или выходишь к колодцу, чтобы посмотреть на звёзды,
Которые отражаются в воде.
Там, где ты прошёл, остаются капельки крови,
На них слетаются набожные бабки
Во главе со святым отцом братом-стигматиком Пио.

Он молчит и показывает старухам свои руки,
Они становятся на колени и читают из послания к Агедонийцам.

А это так просто-просто: залезь на чердак
И выпусти своего нетопыря через окно в небо.
Смейся, как бьётся он о сарай,
Как бьётся он о колодец, о грушу.
Как святой отец брат-стигматик Пио
Засовывает его в стигмат.

Так что одно крыло нетопыря торчит с левой
Стороны ладони, а другое ? с правой.
И стигматик подымает руку, словно девушка из
Еврейского города, и летит над домами.

Всё. Закуривай сигарету смотри:
Пио летит, и ленты дыма из труб
Ложатся как бунюэлево лезвие на луну.
Белая штукатурка на домах сливается со снегом.
Заборы из лозы. Тихо. Румыния сорок третий,
Диверсанты идут по тропинке  ?
Вот и всё, что ты сможешь подумать
Смотря на Пио в небе.

Но ты и сам хочешь, как стигматик-брат Пио.
Терпи. Через несколько лет
Нетопырь прогрызёт в твоей спине две дырки,
Просунет в них крылья.

И ты, как злой ангел, полетишь над землёй.
С предательством на правом и похотью на левом крыле.

А бабки будут давать интервью по телевизору,
Шесть опорных слов: ДУХОВНОСТЬ, ВОЗРОЖДЕНИЕ,
ЗАБОТА ГОСУДАРСТВА, КОКОШНИК, МЕСТНЫЙ.

А Пио? А он только скроет лицо капюшоном,
Вздохнёт и полетит без всяких крыльев.
Одной силой духа.

И на вопрос журналиста “Почему?”
Одна бабка начнёт отвечать:
? Ибо слаба Вера наша…
Другая уточнит:
? Вера ? это я. У меня артрит.

 

ПАДЧАС ЧАКАННЯ БУКАЛІЧНАЙ ЭЛЕГІІ

Таццяне Нядбай

Калі я прачынаюся на світанні,
Мне не хапае часу на тое,
Каб даведацца, хто перамог.
Калі я падпальваю сваю першую цыгарэту,
Мне бракуе паветра на тое,
Каб зыйсціся ў кашлі.
Калі я п’ю першы ранішні кубак кавы,
Дык не кладу цукру,
Бо калоцяцца мае рукі.

Але не істотна гэта.
Але.
Але.
Але не істотна.

Калі ўдзень я скошаным полем іду,
Мне не хапае асфальту,
Каб пабачыць, як варыцца паветра.
Калі я гляджу на аблокі,
Мне бракуе вострых суворых формаў,
Каб адарвацца ад сваіх думак.
Калі я стаю пры дрэве,
Дык чакаю калькіх кропель дажджу,
Бо мне сумна ў адзіноце.

Але не істотна гэта.
Але.
Але.
Але не істотна.

Калі я адчуваю пальцы ветра на скуры,
Мне не хапае пачуцця гумару,
Каб Барэю прамовіць энцыкліку.
Калі я хапаю сонца за валасы,
Мне бракуе хуткасці ў думках,
Каб заплесці салярныя тэксты.
Калі я заходжу ў ваду прыўкраснага возера,
Дык не плаваю доўга,
Бо зацягваць нешта не мае сэнсу.

Але не істотна гэта.
Але.
Але.
Але не істотна.

Калі я саджуся за стол,
Мне не хапае ўпартасці,
Каб з’есці абед цалкам.
Калі вяскоўцы збіраюць сена,
Мне бракуе словаў, каб апісаць,
Як конь у зубох трымае сухую траву.
Калі я слухаю сябра,
Дык гляджу яму ў вочы,
Бо думкі мае далёка.

Але не істотна гэта.
Але.
Але.
Але не істотна.

Калі я бяру ў рукі кнігу,
Мне не хапае ўвагі на тое,
Каб зразумець, што папера і туш – літаратура.
Калі я забіваю камара на сваёй шыі,
Мне бракуе літасці на тое,
Каб не размазаць яго ад вуха да падбароддзя.
Калі я бачу, як дзяўчынкі ідуць паўз возера,
Дык адварочваюся хутка,
Бо не жадаю быць смешным.

Але не істотна гэта.
Але.
Але.
Але не істотна.

Калі я бяру ў руку асадку,
Мне не хапае волі,
Каб да нататніка дацягнуцца.
Калі я бачу, як сонца сядае на захадзе,
Мне бракуе фантазіі і натхнення,
Каб уявіць, што зранку яно з’явіцца на ўсходзе.
Калі зіхацець пачынае першая зорка,
Дык я падпальваю дваццатую цыгарэту,
Бо прыемна быць падобным да Дэміурга.

Але не істотна гэта.
Але.
Але.
Але не істотна.

Калі я засынаю ў ложку,
Мне не хапае тваіх уздрыгванняў,
Каб адчуць вастрыню быцця.

Але.

 

В ожидании буколической элегии

Татьяне Недбай

Когда я просыпаюсь утром,
Мне не хватает времени на то,
Чтобы узнать, кто победил.
Когда я закуриваю свою первую сигарету,
Мне не достаёт воздуха на то,
Чтобы закашляться.
Когда я пью первую утреннюю чашку кофе,
То не кладу сахар ?
У меня трясутся руки.

А впрочем не важно это.
А впрочем.
А впрочем.
А впрочем не важно.

Когда днём я иду скошенным полем,
Мне не хватает асфальта,
Чтобы видеть, как испаряется воздух.
Когда я смотрю на облака,
Мне не хватает чётких строгих форм,
Чтобы отвлечься от своих мыслей.
Когда я стою под деревом,
То жду капель дождя,
Потому что мне грустно одному.

А впрочем не важно это.
А впрочем.
А впрочем.
А впрочем не важно.

Когда я чувствую пальцы ветра на коже,
Мне не хватает чувства юмора,
Чтобы произнести Борею энциклику.
Когда я хватаю солнце за волосы,
Мне не хватает скорости мыслей,
Чтобы заплести фебовы тексты.
Когда я захожу в воду прекрасного озера,
То не плаваю долго,
Потому что затягивать нет смысла.

А впрочем не важно это.
А впрочем.
А впрочем.
А впрочем не важно.

Когда я сажусь за стол,
Мне не хватает терпения,
Чтобы съесть обед полностью.
Когда в деревне собирают сено,
Мне не хватает слов, чтобы описать,
Как конь в зубах держит сухую траву.
Когда я слушаю друга,
То смотрю в глаза ему,
Ведь мысли мои далеко.

А впрочем не важно это.
А впрочем.
А впрочем.
А впрочем не важно.

Когда я беру в руки книгу,
Мне не хватает внимания на то,
Чтобы понять, что бумага и тушь ? литература.
Когда я убиваю комара на своей шее,
Мне не достаёт жалости,
Чтобы не размазать его от уха до подбородка.
Когда я вижу, как дети идут вдоль озера,
То сразу отворачиваюсь,
Потому что не хочу выглядеть смешным.

А впрочем не важно это.
А впрочем.
А впрочем.
А впрочем не важно.

Когда я беру в руки карандаш,
Мне не хватает духу,
Чтобы дотянутся до блокнота.
Когда я вижу, как солнце садится на западе,
Мне не достаёт фантазии и вдохновения,
Чтобы представить, что утром оно появится на востоке.
Когда блестеть начинает первая звезда,
Я зажигаю двадцатую сигарету,
Приятно быть похожим на Демиурга.

А впрочем не важно это.
А впрочем.
А впрочем.
А впрочем не важно.

Когда я засыпаю в кровати,
Мне не хватает твоих вздрагиваний,
Чтобы ощутить остроту жизни.

А впрочем.

 

БЕЛАРУСКАЯ МОВА Ш

Калі я думаю пра беларускую мову,
У галаву найчасцей прыходзяць узгадкі пра снарады і міны,
Што ляжаць у нашай зямле дагэтуль неразарваныя.

Гэты вобраз не тое, што ўдалы, але ў ім скандэнсавана
Шмат метафараў, якія просяцца ў радок разгарнуцца.

Па-першае, можна развесці пра лепшых
Сівых алкаголікаў з баскіх бараў, якія толькі і чакаюць
Чарговага выбуху, зладжанага бэн Ладанам і бэн Міраю.
Пра дым, які ўздымаецца над іхнімі люлькамі,
Які абвівае іх бэрэты, іх нацыянальные бэрэты,
Палатном на нацыянальную мару.

І як яны глядзяць адзін на аднаго праз шклянкі поўныя півам,
І з іх старэчых вочаў цякуць слёзы.

Вы ж бачылі не аднойчы, што старыя заўсёды плачуць,
Гэта таму, што яны ведаюць: міны мусяць разарвацца.

Міны мусяць разарвацца,
Але ніколі не разарвуцца.

Па-другое, можна зацерці пра чорных капачоў.
Пра баскетбольную каманду на пэнсіі,
Якім не хапае грошаў на тое, каб карміць з далоняў катоў і сабакаў.

Таму, узваліўшы на плечы рыдлёўкі, яны,
Панурыя, ідуць у лес, каб збіраць снарады нібы бутэлькі.
І чым далей яны заглыбляюцца ў лес,
Тым цяжэй іх убачыць на фоне чорнае вільготнае кары
Нашых лясоў. І вось яны прыходзяць на месца і па старое звычцы
Кідаюць трохачковыя рыдлёкі туды, дзе ляжаць неразарваныя снарады.

І ніводзін яшчэ не патрапіў,
Бо ў іх моцна калоцяцца рукі.

Па-трэцяе, зноў жа можна развесці пра чорных капачоў.
Вось памірае лаўрэат дзяржаўнай прэміі па літаратуры,
Ці прафэсар факультэту беларускае філалогіі і культуры,
І дванадцаць студэнтаў-няўдахаў нясуць яго дамавіну,
Бо іначай заліку ім не ўбачыць. А за дамавінаю ідуць
Няўдахі-дацэнты і маладыя пісьменнікі, каб на халяву
Нажэрціся.

Яны падыходзяць да ямы і бачаць,
Што ў зямлі шаворкаюцца тры нігеры ў майках з нумарамі
Чатыры, восем, дванадцаць.
І гэта, сябры мае, яны самыя – чорныя капачы.
Адзін з іх раптам хапае нешта і кідае ў дамавіну,
Пакуль гэтае нешта ляціць, усе няўдахі бачаць, што гэта –
Снарад. І яны кідаюць дамавіну і хаваюцца за мармуровымі помнікамі.

Тады чорныя капачы вылазяць з ямы.
Падыходзяць да дамавіны. Бяруць снарад
І разбіваюць яго аб галаву нябожчыка, як какосавы гарэх.
Высыпаюць з яго тры кілаграмы какаіну.
І нюхаюць, нюхаюць яго проста з вордэнскіх планак памерлага.

І пакуль чорныя капачы смяюцца і лупяць адзін аднога па спіне,
І пакуль яны засыпаюць нябожчыку какаін у нос, і абсыпаюць яго ўсяго
Чысцюткім какаінам – ажно так, што ён пачынае нагадваць
Торт пад какосавым пілаваннем,

Няўдахі, што сядзяць за мурмуровымі плітамі і крыжамі,
Плачуць, бо што гэта за халера,
Што гэта за халера?!

Адкуль гэтыя чорныя капачы,
Адкуль гэты сраны какаін,
Што наогул адбываецца?!

І яны бягуць з цвінтара і раптам бачаць вялікі
БІГБОРД
І на ім – тры нігіры з мінамі ў руках і надпіс
“ЗА ЧОРНЫЯ КАПАЧЫ!”

Няўдахі вар’яцеюць канчаткова.

Па-чацьвёртае, нельга не сказаць пра грыбнікоў,
Якія пра беларускую мову ведаюць толькі з дзённікаў унукаў.
Як рапатам БАБАХ – і нага ляціць нібы
Вялікі, цяжкі пугач збіваючы з галінаў беларускае золата.
І нельга сказаць, што грыбнікі нешта страчваюць,
Бо нага і так ужо амаль не працавала,
Затое да іх прыходзіць канчатковы, нясцерпны адчай,
Бо трэба ехаць у Нямеччыну па пратэз,
А беларуская мова – нацыянальная спадчына
З якою праз мяжу не пускаюць.

Па-пятае, абавязковы трэба ўславіць
Жаўнераў нашых інжынэрных часткаў,
Якія гадамі не вылазяць з лясоў
Сядзяць там ванючыя, як сто кітайцаў кожны
І шукаюць снарады і міны па ціхуткіх сігналах,
Напружваюцца, слухаюць і вось “піііііііііііііііііі”
– Здец і гэтаму, – Кажа сяржант, і б’е рыдлёўкаю зямлю.
А пасля выцягвае міну або снарад з-пад глебы
І асцярожна, нібы дзіця, нясе яго да купы.

 

І калі б хто з гэтых жаўнераў
Падыйшоў да купы і пачаў слухаць,
Ён бы адразу зразумеў вельмі важную рэч,
Завыў нераўнуючы падбіты “Мэсэр”,
Разматаў сваю парцянку і напісаў бы на ёй крывёю
“СПРАВАЗДАЧА” і “ЗЛЕВА – РЭШТА”…

 

БЕЛОРУССКИЙ ЯЗЫК А.Н.

Когда я думаю о белорусском языке,
На ум чаще всего приходят снаряды и мины,
Что лежат в нашей земле неразорвавшиеся до сих пор.

Это не то чтобы очень удачный образ, но в нём заложено
Много метафор, которые просят в строку развернуться.

Во-первых, можно разогнать про лучших
Седых алкоголиков из баскских баров, которые только и ждут
Очередного взрыва, организованного бен Ладеном и бен Мирою.
Про дым, который курится над их трубками,
Оборачивая их береты, их национальные береты,
Саваном национальной мечты.

И как они смотрят друг на друга через полные кружки пива,
И из их старческих глаз текут слёзы.

Вы же видели не раз, что старики всегда плачут,
Это оттого, что они знают: мины должны взорваться.

Мины должны взорваться.
Но никогда не взорвутся.

Во-вторых, можно втирать про чёрных копателей.
Про баскетбольную команду на пенсии,
Которой не хватает денег на то, чтоб кормить с руки котов и собак.

Поэтому, взвалив на плечи лопаты, они,
Понурые, идут в лес, чтобы собирать снаряды как бутылки.
И чем дальше они уходят в лес,
Тем тяжелей их различить на фоне чёрной влажной коры
Наших лесов. И вот они приходят на место и по старой привычке
Бросают трёхочковые лопаты туда, где лежат неразорвавшиеся снаряды.

И ни один ещё не попал.
Потому что у них сильно дрожат руки.

В третьих, опять же можно прогнать про чёрных копателей.
Вот умирает лауреат государственной премии по литературе,
Или профессор факультета белорусской филологии и культуры,
И двенадцать судентов-лузеров несут его гроб,
А иначе не видать им зачёта. И за гробом идут
Лузеры-доценты и молодые писатели, чтобы на халяву
Бухнуть.

Они подходят к яме и видят,
Что в земле возятся три негра в майках с номерами
Четыре, восемь, двенадцать.
И это, друзья мои, они самые ? чёрные копатели.
Один из них вдруг что-то бросает в гроб,
Пока это что-то летит, все лузеры видят, что это ?
Снаряд. И они бросают этот гроб и прячутся за мраморными памятниками.

Тогда чёрные копатели выбираются из ямы.
Становятся у гроба. Берут снаряд
И разбивают его о голову покойника, как кокосовый орех.
Высыпают из него три килограмма кокаина.
И нюхают, нюхают его прямо с орденских планок усопшего.

И пока чёрные копатели смеются и лупят друг друга по спине,
И пока они засыпают покойнику кокаин в нос, и осыпают его всего
Чистым кокаином ? так, что он начинает напоминать
Торт под кокосовой стружкой,

 

Лузеры, которые сидят за мраморными плитами и крестами,
Плачут, ну что это за херня,
Что это за херня?!

Откуда эти чёрные копатели,
Откуда этот сраный кокаин,
Что вообще происходит?!

И они бегут с кладбища и вдруг видят большой
БИГБОРД
И на нём ? три негра с минами в руках и подпись
“СЛАВА ЧЁРНЫМ КОПАТЕЛЯМ!”

Тут лузеры уж совсем рехнутся.

В четвёртых, нельзя не сказать про грибников,
Которые про белорусский язык знают только из дневников внуков.
Как вдрух БАБАХ ? и нога летит словно
Серая птица лесная сбивая с ветвей вековую печаль
И нельзя сказать, что грибники что-то теряют,
Ведь нога и так уже почти не действовала,
А всё же они погружаются в окончательное, бесповоротное отчаяние,
Потому что надо ехать в Германию за протезом,
А белорусский язык ? национальное достояние,
С ним за границу не пускают.

В-пятых, обязательно надо восславить
Солдат наших инженерных частей,
Которые годами не выходят из леса
Сидят там вонючие, как сто китайцев каждый
И ищут снаряды и мины по тихим сигналам,
Напряженно слушают и вот “пииииииии”
? Здец и этому, ? говорит сержант, и бьёт лопатой оземь.
А потом выкапывает мину или снаряд
И осторожно, как ребёнка, несёт его в кучу.

И если бы кто-нибудь из этих солдат
Подошёл к этой куче и прислушался,
Он сразу понял бы очень важную вещь,
Завыл круче подбитого “Мессера”,
Размотал свою портянку и написал бы на ней кровью
“ВСЁ” и “ВСЁ ОСТАЛЬНОЕ”…

 

ХРЫСТОВА ПУПАВІНА

Калі птушкі, звяры і варажбіты спявалі Езусу песні, а Ён:

– хапаў сябе за ногі, ногі засоўваў у рот,
– даваў кіруючыя парады сінадрыёну,
– сцаў і сраў у далоні рымскім легіянэрам,

рымскія легіянэры прасветленыя кідалі службу,

а Язэп, які да гэтага свята меў сваё асабістае стаўленне,
адрэзаўшы малому пупавіну, абкруціў яе вакол шыі,
і павёў сям’ю ў Ягіпет.

І так ён пасля і хадзіў з гэтаю пупавінаю,
якая нагадвала яму хвост бэтлеемскае зоркі
і яго чорнае і ссохлае жыццё.

А перад жыдоўскім Вялікднем, пакуль Язэп спаў,
пупавіну нехта скраў.
Язэп плакаў, бо ведаў, што на добрае ўжо не павернецца,
і ягоныя рукі не падняліся ўскрыць ягню горла.

А на пупавіне пасля павесіўся Юда,
ён і скраў яе, пупавіну, бо не было тады
горшага чалавека ва ўсёй Юдэі, а, можа, нават
і ва ўсім свеце.

А пупавіну пасля знайшлі нейкія жыдкі
і прадалі яе першым хрысціянам за трыццаць срэбных рублёў.

Пупавіну доўга хавалі і перадавалі адзін аднаму
розныя манахі і сябры патаемных арганізацыяў.

А яшчэ яе шукаў Дэн Браўн, але не знайшоў,
дзе яна цяпер, ніхто не ведае.
Хоць шмат хто верыць, што ў Дэна Браўна.

Хто ім забароніць верыць у гэта.
Я дык вось веру, што гэтая пупавіна на маёй шыі,
а раней была на шыі майго бацькі.

Бо што так цісне мне горла?
Што так цісне?
Што так замінае дыхаць,
калі я гляджу на цябе і на нашага сына?

Шмат хто называе гэта каханнем, любоўю або мілосцю.
А я называю гэта хрыстоваю пупавінаю.
Бо часам яна цісне мне так балюча,
што цяжка паверыць нібы гэта каханне, любоў або мілосць.

Хоць напэўна такое яно і ёсць каханне да самое смерці,
любоў, пра якою гаварыў нам Езус.

 

ХРИСТОВА ПУПОВИНА

Когда птицы, звери и волхвы пели Иисусу песни, а Он:

? хватал себя за ноги, ноги засовывал в рот,
? давал руководящие советы синедриону,
? ссал и срал в руки римским легионерам,

римские легионеры в просветлении бросали службу,

а Иосиф, который по-своему относился к этому празднику,
отрезав младенцу пуповину, обернул её вокруг шеи,
и повёл семью в Египет.

И так он потом и ходил с этой пуповиной,
которая напоминала ему хвост вифлеемской звезды
и его чёрную иссохшую жизнь.

А перед еврейской Пасхой, пока Иосиф спал,
кто-то украл пуповину.
Иосиф плакал, потому что знал, что дальше будет только хуже
и его руки не поднялись вскрыть ягнёнку горло.

А на пуповине потом повесился Иуда,
он же и выкрал её, пуповину, и не было тогда
хуже человека во всей Иудее, а, может, даже
и во всём мире.

А пуповину потом нашли какие-то евреи
и продали её первым христианам за тридцать серебряных рублей.

Пуповину долго прятали и передавали друг другу
разные монахи и члены тайных организаций.

А ещё её искал Дэн Браун, но не нашёл,
где она сейчас, никто не знает.
Хоть многие верят, что у Дэна Брауна.

Кто им запретит верить в это.
Я вот верю, что эта пуповина на моёй шее,
а раньше была на шее моего отца.

Иначе что так жмёт шею?
Что так давит?
Что мешает дышать,
когда смотрю на тебя и на нашего сына?

Многие называют это любовью или сильной привязанностью
А я называю это христовой пуповиной
Потому что временами она давит с такой силой,
что тяжело поверить, будто это любовь или сильная привязанность.

Хоть вероятно такой она и должна быть ? любовь до самой смерти,
любовь, о которой говорил нам Иисус.

 

 

ПАЎГАДЫ

Я чуў, ты будуеш дом.
Такі вялікі: тысячы і адной ночы не хопіць
заселіць яго дзецьмі.
А я проста хачу
дапісаць гэты верш.

Верш, перш-найперш,
гэта гісторыя пра бога,
і хаця падаецца, што бог – тут галоўнае,
галоўнае – гісторыя

А я заўсёды думаў, што верш –
гэта гісторыя пра каханне і нянавісць.
А мы і не каханкі і не ворагі,
Таму мне, напэўна, так складана было
Напісаць гэты грэбаны верш.

А ўсё, што я хацеў сказаць:
“шкада, што мы і не каханкі,
і не ворагі”.

І дадаць на прыканыцы пару
прыгожых, важкіх словаў,

напрыклад: “блакітныя гіры”.

 

ПОЛГОДА

Я слышал, ты строишь дом.
Такой большой: тысячи и одной ночи не хватит
чтоб населить его детьми.
А я просто хочу
дописать стихотворение.

Стихотворение, прежде всего,
это история про бога,
и хотя кажется, что бог ? тут главное,
главное ? история.

А я всегда думал, что стихотворение ?
это история про любовь и ненависть.
А мы и не любовники и не враги,
Поэтому мне, наверно, было так сложно
Написать это клятое стихотворение.

А всё, что я хотел сказать:
«жаль, что мы и не любовники,
и не враги».

И добавить в конце несколько
красивых, веских слов,

например: «голубые гири».

 

АД КРЫЗІСУ

Ішоў неяк Офісны Планктон у пустыню праз калінавы масток,
А пад тым мастком у залатой дамавіне ляжаў Лірычны Герой.
Без рук, без ног, без галавы ляжаў і не думаў ні прашто,
А толькі занатоўваў, што адбываецца, каб пасля Вам чытаць.

А насустрач Планктону ішоў сам Госпад Сус Хрыстос і пытаў:
– Куды ты Офісны Планктон ідзеш, чаго хочаш у пустыні?
– А вось ляжыць Лірычны Герой без рук, без ног, без галавы,
І я пайду так лягу ў пустыні. А да мяне прыйдзе Божья Кароўка,
Прынясе мне бонусы, і больш ніколі ў мяне крыдытаў не будзе.

Тады Сам Госпад Сус Хрыстос і пытаў у Лірычнага Героя:
– Што гэта за Божья Кароўка, не ведаеш?
– Як не ведаць? Ведаю. – Казаў Лірычны Герой,
І словы ягоныя былі ёмкія, як ключы падземныя.

Я тады яшчэ быў маленькі, і залатая дамавіна падавалася мне
Вялікаю залатою клеткаю, такою вялікаю, што тут маглі
Плаваць між Офіснага Планктону Левіафаны.
І тады ішла з пустыні Бож’я Кароўка,
Крочучы проста па спінах Левіафанаў.
І крылы яе былі чырвоныя-чырвоныя без аніводнай кропкі.
І нават пальцам яна не кранула калінавы масток.
Яна ішла і раздавала ўсім крэдыты і бонусы,
І калі хто браў крэдыт або атрымліваў бонус,
Дык на крылах у Божьяй Кароўкі з’яўлялася кропачка.
І хутка гэтых кропачак зрабілася так шмат,
Што ў інстытуце заалогіі два дактары навук закахаліся
Адзін у адно і ажаніліся.

І цяпер у іх дзеці глядзяць тэлевізар на канале,
Дзе нічога не перадаюць, і крычаць дарослым
Замест “Снежыць!” – “Бозыя калоўка!”
Бо вельмі ж шмат кропачак з’явілася на ейных крылах.
І яна больш не магла хадзіць па спінах левіафанаў,
А толькі крочыла па зямлі і ціха плакала.

І дзе адна слязінка падала, там і бакс падаў.
А дзе другая слязінка падала, там і эўрык падаў.
А ў гарлеме дзеці паказвалі на яе пальцам і крычалі:
“Niger, niger” – бо гады ў рады ж яна туды заходзіла.
І тады Божья Кароўка пачала маліцца проста ў неба

Да ўсіх баговак. Казала: “Багоўкі, багоўкі, вазьміце мяне
У неба. Бо споўнілася мне трыццаць тры гады
І тры месяцы. А боль мой разнясіце
Па ніцых лозах
Па белых бярозах
Па гнілых калодах
Разнясіце боль мой!”

А што было з Божай Кароўкай фарбаванай галоўкай далей
Я не ведаю.” – на гэтым і скончыў Лірычны Герой.

Тады паглядзеў на ўсіх Сам Госпад Сус Хрыстос сувора.
Хацеў штосці сказаць, але тут ішла бабка-арабка
Куда йшла, адкуль ніхто і не ведаў,
Але сталі ўсі яны разам шапатаць:

“Вось у залатой труне ляжыць Лірычны Герой
без рук, без ног, без галавы,
І як яму з дамавіны не ўставаць
Так крызісу не бываць,
Крызісу не бываць,
Крызісу не бываць,
Крызісу не бываць.

 

ОТ КРИЗИСА

Шёл раз Офисный Планктон в пустыню через калиновый мосток,
А под тем мостком в золотом гробу лежал Лирический Герой.
Без рук, без ног, без головы лежал и не думал ни о чём,
А только записывал, что вокруг творится, чтобы потом Вам читать.

А навстречу Планктону шёл сам Господь Сус Христос и спрашивал:
? Куда ты Офисный Планктон путь держишь, чего хочешь во пустыне?
? А вот лежит же Лирический Герой без рук, без ног, без головы,
И я так пойду и лягу во пустыне. Придёт ко мне Божья Корова,
Принесёт мне бонусы, и никогда боле у меня кредитов не будет.

Тогда Сам Господь Сус Христос и спрашивал Лирического Героя:
? Что это за Божья Корова, не знаешь?
? Ну как не знать? Знаю. ? Отвечал Лирический Герой,
И слова его были ёмкие, как ключи подземные.

Я тогда ещё был мал, и золотой гроб казался мне
Большой золотой клеткою, такой большой, что тут могли
Плавать меж Офисного Планктона Левиафаны.
И тогда шла из пустыни Божья Корова,
Ступая по спинам Левиафанов.
И крылья её были красные-красные без всякой точечки.
И пальцем даже она калиновый мосток не тронула.
Она шла и раздавала всем кредиты и бонусы,
И если кто брал кредит или получал бонус,
То на крыльях у Божей Коровы появлялась точка.
И в скором времени этих точек стало так много,
Что в институте зоологии два доктора полюбилися
Друг с другом и поженилися.

И теперь у них дети смотрят телевизор на канале,
На котором ничего-то не транслируют, и кричат взрослым
Вместо «Снежит!» ? «Бозая калова!»
Потому как много уж слишком точечек появилось на её крыльях
И она больше не могла ступать по спинам левиафановым,
А только шла по земле и тихо плакала.

И где одна слезинка падала, там бакс падал.
А где другая слезинка падала, там евро падал.
А в Гарлеме дети показывали на неё пальцем и кричали:
“Niger, niger” ? хоть и редко, а она и туда забредала
И тогда Божья Корова стала небу молиться

Ко всем коровкам. Говорила: “Коровки, коровки, возьмите меня
На небко. А исполнилося мне тридцать три года
И три месяца. А тугу мою развейте
По висящим лозам
По белым берёзам
По гнилым колодам
Вы тугу развейте!

А что было с Божьей Рёвой-Коровой дальше
Я не знаю.» ? на этом и кончил Лирический Герой.

Тогда посмотрел на всех Сам Господь Сус Христос строго.
Хотел что-то сказать, но тут шла бабка-арабка
Куда шла, откуда никто не знал,
Однако же стали все они вместе шептать:

«Вот в золотом гробу лежит Лирический Герой
без рук, без ног, без головы,
И как ему из гроба не вставать
Так кризису не бывать,
Кризису не бывать,
Кризису не бывать,
Кризису не бывать.»

 

ДЗЕНЬ ПАЭЗІІ СМЕРЦІ ДЗЕНЬ

Будзе горача і вільготна вакол тваёй дамавіны.
А мы будзем уздымаць кубкі і піць салодкі воцат
І горкую праўду тваёй смерці
У ДЗЕНЬ ПАЭЗІІ Ў СМЕРЦІ ДЗЕНЬ.
І мы будзем апускаць пальцы ў твае пухніны.

У твае сэрца, чорнае, як думкі кацапа,
У твае лёгкія чорныя, як Чорнае мора.

Вось так, Сяргею, вось так, Сяргею,
Жыццё выявілася карацейшым за цыркуль.

І не паспеў ты сказаць “ВОХ”,
І не паспеў ты напісаць мадрыгал
У нябесную пракуратуру,
Як яно выйшла з цябе.

Жыццё выйшла з цябе як цыркуль з порнаакторкі.

І калі яно з цябе выходзіла.
На апошніх яго міліметрах.
Нарадзіўся гук.
Гэты гук быў адзін у адзін гук выхаду цыркуля з порнаакторкі.

А мы стаялі ў цябе ў галавох, нахіленыя да вуснаў і пачулі:

О, мае Паазер’е!
Мае Палессе!

О, мае Паазер’е, – спяваў ты, – твае азёры ляжаць
Шнарамі асьпянымі на твары маёй краіны. О, мае Паазер’е,
Твае паазеры.
Твае паасобные зеры.
І паазеры.

Нарэшце ты захрыпеў і мы ўздыхнулі з палёгкаю, але

О, мае Палессе, – працягнуў ты. – твае лясы
Гэта штосці з чымсці. Гэта як цыркуль у роце порнаакторкі.
Гэта як літр гарэлкі пасля працоўнае змены,
Гэта як дынастыя сталевараў
У культванадроўцы. Гэта як тры латышы на стрэме.
Гэта... – ты нарэшце збіўся з думкі.

О мае Паазер’е!
Мае Палессе!

Зацягнуў ты сваю нудотную песню.
І яна цягнулася нібы гук варгану над голым стэпам.

О мае Палессе, твае палясоўшчыкі жаруць жывых вожыкаў
І думкамі працінаюць сцены. Твае рэкі такія марудныя,
Што вада ў іх ператвараецца ў рыбу, пакуль дацячэ да мора.
А рыбы гэтыя такія пляскатыя, што на адным іх баку
Жыве Ян Гус, а на другім – Караль Густаў Ян.

– Хто жыве? – не зразумелі мы.
– Жыве сабе хтосці, вам якая розніца? – раззлавалася твая дамавіна.
Ты працягваў.

О, мае Паазер’е!
Мае Палессе!

О, мае Менскае ўзвышша!
Твае пагоркі нагадваюць мне сельскагаспадарчую акадэмію,
З яе шасціногімі прафесарамі і рагатымі дацэнтамі.

О, мая Старая Літва!
Явары з тваіх легендаў – слупы дэмакратыі майго краю.
Паляўнічыя з тваіх вершаў – адзіная абарона беспрытульным.

О, мой чацьверты энэргаблок!
Я і цяпер бачу, як выходзяць з тваіх вачнічаў сінія касачы,
Як лезе адтуль чабор. Як раз’язджаюцца з тваіх вантробаў
Машыны поўныя каханнем да Бараўлянаў.

О мае Бараўляны!

– Ну, ўсё, усё!.. – занепакоіўся адзін з нас. –
Гэта што СМЕРЦІ ДЗЕНЬ, або яму жарты?
– Але гэта і ДЗЕНЬ ПАЭЗІІ таксама, – адказала дамавіна.

О, мае Паазер’е!
Мае Палессе!

Між вамі ляжаць мае Бараўляны. – усё спяваў ты нудотную песню, –
Там паветра такое шчыльнае, што цыгарэтаю я рабіў у ім дзіркі.
Там дактары такія барадатыя, што кожны з іх напісаў па “Капіталу”.
Там пухнінаў так шмат, што можна выкласці дарогу ад Палесся да Паазер’я.

О, мае Навінкі!

– Але, дзе твае сумленне?! – запытаў адзін з нас.
– Лады. – ўсё ж адказаў ты яму.

О, мая Берасцейская крэпасць!
Твае сутарэнні дагэтуль хаваюць герояў мінулага часу,
Твае сутарэнні цяпер нараджаюць герояў загаднага ладу,
Твае сутарэнні як мамы ўлонне паэту…

нагэтым

О, мае Паазер’е!
Мае Палессе.

гук выхаду цыркуля з порнаакторкі абарваўся
знянацку.
Што характэрна
пры гэтым на твары
нам паляцелі
дробныя кроплі.

І мы апусцілі цікаўные пальцы
У твае пухніны, сэрца ў твае, у твае лёгкія.

І кожны адчуў, што цела твае ільецца.
– Што гэта ільецца? – адзін запытаў.
– Гэта ільецца ПАЭЗІЯ. – сказаў другі.
– Гэта ільецца СМЕРЦЬ. – сказаў трэці.

З ПАЭТА ІЛІЎСЯ ДЗЕНЬ

 

ДЕНЬ ПОЭЗИИ СМЕРТИ ДЕНЬ

Будет жарко и будет сыро у твоего гроба.

А мы будем поднимать бокалы и пить сладкий уксус
И горькую правду твоей смерти
В ДЕНЬ ПОЭЗИИ В СМЕРТИ ДЕНЬ
И мы будем опускать пальцы в твои опухоли.

В твоё сердце, чёрное, как мысли кацапа,
В твои лёгкие чёрные, как Чёрное море.

Вот так, Виталий, вот так, Виталий,
Жизнь оказалась короче циркуля.

И не успел ты сказать «ОХ»,
И не успел ты написать мадригал
В небесную прокуратуру,
Как она вышла из тебя.

Жизнь вышла из тебя как циркуль из порноактрисы.

И когда она из тебя выходила.
На последних его миллиметрах.
Родился звук.
Этот звук был один в один звук выхода циркуля из порноактрисы.

А мы стояли у тебя в изголовье, склонившиеся к устам и услышали:

О, моё Поозёрье!
Моё Полесье!

О, моё Поозерье, ? пел ты, ? твои озёра лежат
Шрамами оспяными на лице страны моей. О, моё Поозерье,
Твои поозёра.
Твои пораздельные зёра.
И поозёра

Наконец ты захрипел и мы облегчённо вздохнули, но

О, моё Полесье, ? продолжил ты. ? твои леса
Это что-то с чем-то. Это как циркуль во рту порноактрисы.
Это как литр водки после рабочей смены,
Это как династия сталеваров
В культпоходе. Это как три латыша на стреме.
Это… ? наконец ты сбился с мысли.

О моё Поозерье!
Моё Полесье!

Затянул ты свою тоскливую песню.
И она лилась как звук варгана над голой степью.

О моё Полесье, твои полесовики едят живых ежей
И мыслями пронзают стены. Твои реки такие медленные,
Что воды их превращаются в рыбу, пока дотекут до моря.
А рыбы эти настолько плоские, что с одной стороны
Живёт Ян Гус, а с другой ? Карл Густав Юнг.

? Кто живёт? ? не поняли мы.
? Живёт себе кто-то и живёт, вам какая разница? ? рассердился твой гроб.
Ты продолжал.

О моё Поозерье!
Моё Полесье!

О, моя Минская возвышенность!
Холмы твои напоминают мне сельскохозяйственную академию,
С её шестиногими профессорами и рогатыми доцентами.

О, моя Древняя Литва!
Дубы из твоих легенд ? столпы демократии моего края.
Охотники из твоих поэм ? единственная защита бесприютным.

О, мой четвёртый энэргоблок!
Я и сейчас вижу, как растут из твоих глазниц зелёные цветы
Как заливают их жёлтые дожди. Как выезжают из твоих внутренностей
Машины полные любовью к Боровлянам.

О мои Боровляны!

? Ну, хватит, хватит!.. ? забеспокоился один из нас. ?
Это что СМЕРТИ ДЕНЬ, или ему шуточки?
? Но это и ДЕНЬ ПОЭЗИИ также. ? ответил гроб.

О моё Поозерье!
Моё Полесье!

Меж вами лежат мои Боровляны, ? всё пел ты тоскливую песню, ?
Там воздух такой плотный, что сигаретой я прожигал в нём дырки.
Там доктора такие бородатые, что каждый из них написал по «Капиталу».
Там опухолей так много, что можно вымостить дорогу от Полесья до Поозерья.

О, мои Новинки!

? Да есть ли у тебя совесть?! ? спросил один из нас.
? Ладно. ? ответил ему ты.

О, моя Брестская крепость!
Твои подземелья прячут героев прошлого времени,
Твои подземелья порождают героев повелительного наклонения,
Твои подземелья ? материнское лоно для поэта…

на этом

О моё Поозерье!
Моё Полесье!

звук выхода циркуля из порноактрисы оборвался
неожиданно.
Что характерно
при этом нам в лица
полетели
мелкие капли.

И мы опустили любопытные пальцы
В твои опухоли, сердце в твоё, в твои лёгкие.

И каждый ощутил, что тело твоё льётся.
? Что это льётся? ? один спросил.
? Это льётся ПОЭЗИЯ. ? сказал второй.
? Это льётся СМЕРТЬ. ? сказал третий.

ИЗ ПОЭТА ЛИЛСЯ ДЕНЬ

 

ВЕРШ НА СВАБОДУ

верш на свабоду – датэрміновае галасаваньне
дзевяноста восемь адсоткаў свабоды
два адсотка вершаў

я таксама напішу верш на свабоду,
хаця мне і не замаўлялі,
хтосьці ж мусі забяспэчыць гэтыя два ацоткі

ага. напішу хаця і не замаўлялі
бо што вы думалі верш на свабоду - гэта чарга па кватэры
дваццаць год чакаеш і атрымліваеш?
не верш на свабоду - гэта чарга ў грамадскую прыбіральню
не пашансіла – абасраўся

 

СТИХОТВОРЕНИЕ ДЛЯ СВОБОДЫ

стихотворение для свободы - досрочное голосование
девяносто восемь процентов свободы
два процента стихотворения

я тоже напишу стихотворение для свободы,
хоть меня и не просили,
кто-то же должен обеспечить эти два процента

ага. напишу хоть и не просили
а что вы думали стихотворение для свободы - это очередь на квартиру
двадцать лет ждёшь и получаешь?
нет стихотворение для свободы - это очередь в общественный туалет
не повезло – обосрался

 

*****

гэта зімо нвт мае врш сталі крцейшы
бо н мрзе толькі і скажш
нхй

 

******

это зимо даж мои стхи стали крче
птмчт н мрзе только и скажш
нхй

 

о фестивале